Все земне буття – це буття історичне. Тому категорія історичного часу є однією з найбільш фундаментальних категорій людської свідомості. Від розуміння людиною історії й свого місця в ній залежить розуміння людиною самої себе. Світосприйняття, релігійні уявлення, морально-етичні норми, ритм життя втілюються в розумінні історичного часу і  пов’язані з цим розумінням. Саме тому дослідження концепцій історії дозволяє зрозуміти унікальну сутність, своєрідну екзистенційну орієнтацію різних культур. Розуміння історії в тій чи іншій культурі, на нашу думку, слід з’ясовувати шляхом історично-культурологічного компаративістського аналізу. В нашій статті ми спробуємо розглянути найбільш відомі типи історіософського знання – античні (грецький та римський), іудейський, християнський, новочасовий та постмодерний в їх взаємному співставленні.

Вперше історична свідомість з’являється в рамках культури стародавньої Греції. Усвідомивши себе не рабом, але вільним, здатним до самовизначення по відношенню до долі, античний грек вперше відчув себе залученим до світу історії. Він почав розглядати свої діяння як дещо пов’язане і відмінне від світу богів. З’являються горизонтальні зв’язки, які набувають внутрішнього сенсу, з’являється історія.

Для свідомості стародавнього єгиптянина, наприклад, ніякої історії не було і бути не могло. В Єгипті весь істотний зміст життя зводиться до відносин між богом-фараоном та богами. Своїм абсолютним царюванням фараон перетворює горизонталь людського існування у вертикаль зв’язку між світом богів та людей-рабів. Між фараоном і рабами історія відсутня, тут лише сходження благодатної сутності та наповнення нею не самодостатнього рабського існування.

На відміну від єгиптян, греки – вільні громадяни, “царі”. Тому їх між людські стосунки є істотними, вони замикаються на собі, утворюючи специфічно людську, відмінну від божественної реальність. Саме у греків виникає історична свідомість та історичне знання. Субстанцією історичного процесу є діяння царів, воєначальників, державних мужів, над якими паную доля та воля богів.

Історія тут постає як принципово фрагментарна, невідомо звідки виникаюча і невідомо куди прямуюча реальність. Історія – трагедія героїчних індивідів на фоні звичайних людей. Як така вона носить виразно естетичний, аніж онтологічний характер.

Поняття всесвітньої історії для грека є позбавленим сенсу, тому що він традиційно розмежовує світ на свій (космос) та чужий (хаос). Чужий світ через свою безформність та безобразність оточує сферу історичного космосу греків. Історія обрамлюється природою. Історична свідомість немає точки опори, вона зависає між хаотично-ірраціональними безоднями минулого та майбутнього.

В цьому відношенні історична свідомість греків є принципово протилежною християнській. У християн є стійке, чітко визначене уявлення про сенс всесвітньо-історичного процесу, його початковий, центральний та кінцевий етапи.

Святе Письмо звертає увагу людини на найбільш істотний зміст історії. Історія не розчиняється в природі, але як людська реальність веде за собою природу. Вона розімкнута не до природи, але до Бога. Історія є принципово субстанційною реальністю саме як ціле.

На відміну від греків у римлян формується уявлення про історію як цілісний поступальний процес. Римлянин має в часі певну незмінну точку відліку – рік заснування вічного міста. Все, що відбувається після цього має свій сенс і свою спрямованість. Для римлян римська історія співпадає з історією всесвітньою, оскільки саме вони оволоділи усім світом. Історія являє собою поступове лінійне розгортання доблесті та величі римського народу. З іншого боку, для римлянина як язичника характерне циклічне уявлення про час. Тому історія Риму рухається не по прямій чи по колу, а радіально, тобто колами, що розширяються з центральної точки.[28,247-300]

На відміну від язичницької античної культури історія – це та тема, яка цілковито і неподільно пронизує культуру стародавніх іудеїв.[1-5] В творах старозавітного канону перед нами розгортається грандіозне історичне полотно – від створення світу і людини до часів персидського панування (V ст. до н. е.). В центрі цього полотна знаходиться історія «свого» народу, яка проте розглядається в загальносвітовому масштабі. Це дозволяє Старому Завіту виступати виразником не лише історичної думки єврейського народу, але й значною мірою відображати історичну думку сусідніх країн і народів. Неможливо знайти жодних старозавітних творів, де б тою чи іншою мірою не була присутня тема історії.

Якщо світ грецької філософії та поезії – це «космос», тобто законовпорядкована та симетрична просторова структура, то світ Біблії – це «олам», тобто потік часового звершення, що охоплює і несе в собі всі речі, світ як історія. Вихідне значення слова «’olam» – «закрите», «завішене». Звідси – «старожитність», початковий пра-час, але також і майбутність: дві темні прірви позаду та попереду людини. Це «вічність» в сенсі сукупності та повноти часу, але не в сенсі нерухомої взятості з часу. Точніше це «світовий час», який рухається, може закінчитись, може бути замінений іншим «оламом», іншим станом часу та речей в ньому. Інакше кажучи, «олам» – це світ як час і час як світ. Талмуд говорить про есхатологічний «’olam haba» – «майбутній вік» (див. в християнському символі віри «... і життя майбутнього віку») і «майбутній світ».[4]

В середині «космосу» навіть час дається в модусі просторовості. Вчення про вічне повернення, яке явно чи приховано присутнє у всіх античних та інших стародавніх концепціях, відбирає у часу таку характерну для нього якість як неповоротність, надає йому якості симетрії, яка може мислитись лише в просторі. В середині «оламу» навіть простір подається в модусі часової динаміки – як «вмістилище» неповторних подій. Грецький бог Зевс – це «Олімпієць», тобто істота, яка характеризується своїм місцем в світовому просторі. Біблійний Бог Яхве – це «Той, що створив небо і землю». Він володар миті, яку не можливо відмінити і з якої почалась історія. Через це Він – володар історії, володар часу.

Античний Зевс – є володарем теперішнього: минуле належить Урану і Кроносу, майбутнє – невідомому супернику, який в силу визначення року захопить владу Зевса. Яхве – володар минулого та теперішнього, але повністю Його влада здійсниться і Його слава возсіяє лише в майбутньому, коли настане той «день Яхве», про який говорять пророки. За влучним зауваженням С.С. Аверінцева про генезис розуміння участі божества в світі в античності та в давньоіудейській культурі «грецьке божество в міру свого одухотворення в думці філософів стає все більш байдужим до світу», тоді як «Яхве в міру свого одухотворення в думці пророків стає все більш зацікавленим у світі».[12,257]

Згідно провіденційного вчення Біблії про історію, всі події в ній обумовлені Божою волею, «промислом Божим». Бог – не лише творець навколишнього світу, але й керівник його долі, той, хто спрямовує свої створіння до певної мети. Бог є єдиним володарем історії, адже Він є єдиним і унікальним, безкінечним у потенції, таким, що тотально відрізняється від усього іншого, згідно монотеїстичної концепції Біблії. «Старозавітна людина переконана, що Бог є присутнім і діє в її власній історії та в історії її народу»[13,792], «початок всіх історичних подій знаходиться в волі Бога, яка розкривається в історії»[14,72], історія для старозавітної людини – це «те, що трапляється між Богом і людьми»[15] – ці та десятки подібних їм суджень виражають домінуюче в сучасній бібліїстиці уявлення про Яхве як про Бога, що діє в історії, про історію як про арену діянь Яхве.

Найбільш наочно це прослідковується в описах тих подій, які старозавітна людина вважала такими, що визначають життя всього ізраїльського народу. Переліки таких подій неодноразово подаються в коротких оглядах, ретроспекціях старозавітної історії. Перелік явищ та подій в них варіюється, але найчастіше називаються наступні: створення світу і людини, патріархи та Божі обітниці їм, Вихід з Єгипту та Синайський завіт, оволодіння країною Ханаан, введення царської влади, загибель давньоєврейських держав та храму, відбудова храму й створення спільноти в період після полону. Це найбільш яскраві, найбільш наочні приклади спасительної діяльності Бога в історії ізраїльского народу.

Слід особливо підкреслити біблійне розуміння особистісного характеру Божого Провидіння. Біблійний Бог – Промислитель. Він не лише опікується всім створеним взагалі, але й кожною окремою людиною.

В Біблії все трапляється переважно між двома дійовими особами – Ізраїлем та Яхве. Відносини між ними не походять просто з природи речей: Яхве, на відміну від інших національних богів, не пов’язаний фізично зі Своїм народом. Якщо народ не служить Йому, як належить Йому служити на шляхах праведності, Він не тільки спитає з нього, але й залишить його навіки, породить нових працівників замість загиблих. Походження Ізраїлю є пов'язаним з історичним фактом обрання його Яхве, фактом укладання з ним союзу-завіту.

Уявлення про договір-союз між Богом і людиною, людиною і Богом займає центральне місце в механізмі відношення «бог – людина, людина – бог». У Старому завіті поняття «договір, завіт » позначається словом «berit», початковим значенням якого було «зобов’язання, призначення», що не відміняє традиційного розуміння цього терміну, однак підкреслює смисловий аспект активності та відповідальності партнерів, які укладають його. Ізраїль – це народ, який був придбаний Яхве. В цьому основа Декалогу: «Я, Господь, Бог твій, Який вивів тебе з землі Єгипетської, з дому рабства. Нехай не буде в тебе інших богів перед обличчям Моїм» (Вих. 20.2-3; Втор. 4.32-40). Вихідна точка іудейської есхатології – це віра в Яхве та Його обітниці. Це очікування Дня, коли Він явить всю Свою силу й Свою вірність. Мова не йде про передбачення «природного» феномену, але про надію – чи страх – звернених на подію цілком «історичну», коли здійсниться останній Суд, для якого всі минулі події служать немовби закладом.

В античності лише Сократ та Платон наблизились до ідеї Божественного Провидіння, інші ж філософи або ігнорували цю ідею, або, як стоїки, розуміли під провидінням долю – раціональний аспект необхідності, за допомогою якого Логос управляє світом. Проте доля греків ніколи не мала особистісного характеру.

Актуальність долі для людини заперечується в християнстві перспективою вічного життя. Доля для християнина перестає бути пануючою непереборною силою. Для нього вона перетворюється в суд Божий, в Провидіння чи Промисел Бога щодо світу. Християнське Провидіння – це принципово інша реальність порівняно з античною долею. Провидіння принципово стверджує особистісність та осмисленість людського життя, тоді як доля – це втілене заперечення особистості та сенсу як таких.

Провидіння це благий та передвічний замисел Бога щодо світу, який проте здійснюється з врахуванням свободи людської особистості. Провидіння передбачає людську свободу, діє в ній та через неї.

Провидіння має свою мету та спрямованість, які відкриваються людині в Божому Одкровенні. Провидіння спрямовує світ на чолі з людиною від створення через Боговтілення до кінця світу, Страшного суду, після якого «часу більше не буде», настане вічно блаженне життя врятованих і вічна смерть загиблих.

Як смисловий принцип Провидіння для людей виступає також як здійснення Божих замислів, як понадсенс, як понадраціональна містерія. Тому християнське сприйнятті Божого Провидіння передбачає віру, надію та любов – ті реальності, які радикально заперечують як долю, так і основні типи індивідуально-людського буття античної культури: типи героя, людини “золотої середини” та раба. В світі Божественного Провидіння і герой, і серединна людина, і раб мають зійти з історичної арени, їм на зміну має прийти тип святого. Вірує, сподівається, любить та людина, яка йде шляхом святості, шляхом спасіння й обожнення, тим шляхом, якого не знала антична культура.

Тою мірою, якою час є циклічним і міфологічним, він орієнтується на минуле. Минуле немов би постійно повертається й цим надає солідності, вагомості, стабільності сучасності. Останнім підсумком античної мудрості було: довіряти не часу, а простору, не майбутньому, а сучасному.

Суцільним мотивом Біблії є обітниця Божа, на яку не лише дозволяється, але безумовно необхідно без жодних сумнівів і вагань проміняти наявні блага. Майбутнє – ось в що вірують персонажі Біблії (Євр. 11.1-39). Благословення та обітниці, які багаторазово повторюються в П’тикнижжі і які знову і знову дарує Бог Аврааму та його нащадкам, створюють відчуття незмінно зростаючої суми Божих закладів щастя, що гряде. Під час кризової епохи пророків цей есхатологічний оптимізм, що умовиводить від бідування сучасного до благополуччя майбутнього, набув цілком оформленого вигляду, якому було суджено перейти в християнство.

Обітниця безпеки та спасіння, яка співвідноситься з Абсолютом, з точним передбаченням майбутнього пришестя Месії, докорінно перевертала всі побудови античної етики відносно гарантів її безпеки.  Месіанська надія обраного народу не лише протистоїть всім розчаруванням та долає всі перешкоди, вона поглинає їх, щоб набути нової нездоланної сили й розмаху. Аніскільки не потемнівши перед відкриттями, що були привнесені розвитком цивілізації, не вгамувавши своєї спраги й у зрілості її, сподівання на спасіння через пришестя Христа змогло увібрати в себе все: універсалістські перспективи, космічні погляди, розвиток внутрішнього життя, спроби побудови гуманістичного знання тою мірою, наскільки воно зуміло привитись до християнської думки. Набуваючи все більшої гостроти в очікуванні події одночасно більш близької та все більш грандіозної, воно перетворює все в форму історії, все робить справою Божою, знаряддям замислів Божих.

Іудеї вірували, що народ їх був сформований Яхве на Синаї та був розсіяний після зруйнування Єрусалиму. В першому випадку Йому прислужився Мойсей, в другому – Навуходоносор. І як створив Він минуле, так само Він стане правителем і над майбутнім, доля Його народу – в Його руках. Зі збільшенням контактів маленького єврейського народу з його могутніми сусідами, розширюється його інтелектуальний горизонт, зростає його релігійна свідомість. У Другого Ісаї досягає свого апогею універсалізм. Згодом разом з книгою Даниїла виникає універсальна теологія історії.

Вже Ієремія передбачав, що Іуда пророків зможе зрости на Святій Землі лише після того, як буде вирваний з коренем нинішній народ, тому що він не хоче змінитись на краще Пророк відмовився від нього, залишив його поспішати до своєї загибелі. Думки пророка спрямовуються до приготування шляху для майбутнього народу, який має повстати з уламків колишнього. Згодом і Ієзекілю відкриваються дві епохи в розвитку Царства Божого: за національним відродженням, першою перемогою Яхве над світом, він передбачає кінцеву перемогу. Починаючи з книги Даниїла, ця перемога описується як завершення всієї людської історії, вона пов’язується з якісним перетворенням світу на краще. В образах чотирьох тварин (лева з орлиними крилами, медведя, леопарда й рогатого звіра, особливо злого й страшного) Даниїл вбачає чотири царства, чотири імперії, що слідують одна за одною й одна одну поїдають. Всі вони утворюють царство зла. Воно буде переможене Царством Божим, яке наслідують всі праведники після свого воскресіння, всі «святі Всевишнього во віки віків».[17,259-265] Сповіщаючи про Суд, що наближається, пророки не дозволяють розрахувати його дату: «Про день той і час ніхто не знає... Син Людський прийде як тать» (2Пет. 7.13).

Теорія світових імперій відноситься до основного змісту іудейського пророцтва. Правителі язичників розглядаються як інструменти Божої кари, навіть якщо вони не усвідомлюють завдань, яким служать. Кожна світова імперія повинна виконати Божественну волю, яка їй призначена наперед. Коли це передвизначення буде виконане, її влада завершиться і вона звільнить місце своїм наступницям. Таким чином, сенс історії вбачається не в історії світових імперій. Вони – не мета, а засіб. Прихований сенс історії необхідно шукати у зовнішньо незначному розвитку богообраного народу.

Отже, грецький «космос» спочиває в просторі, виявляючи належну йому міру; біблійний «олам» рухається в часі, прямуючи до смислу, який перевищує його межі. Таким чином, вже в Ізраїлі з усією силою стверджується ідея Створіння Божого, до повного звершення якого має привести весь розвиток світу, ідея руху всього людства до певної мети. Провіденційно-профетичний, універсально-особистістісний підхід до історії в подальшому був сприйнятий і застосований християнською церквою з більшим розмахом і глибиною.

Новий Завіт продовжив та посилив традицію містичного історизму. Це відображається в самій його назві. У старозавітного пророка Ієремії йшлося про те, що в есхатологічні часи Бог укладе з людьми новий «завіт», тобто новий «союз». Християнство виступило з претензією на те, що Бог вже уклав новий завіт з «новими людьми» (Еф. 2.15; 4.24), «що ходять в оновленому житті» (Рим. 6.4). Книги Нового Завіту обіцяють «нове небо і нову землю» (2Пет. 3.13; Апок. 21.1). «Старе минуло, тепер усе нове» (2Кор. 5.17). Євангеліє – це «блага звістка», тобто «добра новина», яку потрібно «сповіщати» («керигма»), як сповіщають тільки новину.

Зміст новозавітної віри – це не позачасовий міф і не позачасова релігійно-філософська концепція. Він пов’язаний зі стихією часу й вимагає уваги до часу, до «знамень часу». «Лицеміри! розрізняти обличчя неба і землі ви вмієте, а знамень часу не можете» (Мф. 16.3). Взаємовідносини Бога і людини отримали часовий вимір. Як підкреслює новозавітний автор, Мойсеїв «закон», який був істинним встановленням Бога, виникає в часі та в часі ж «скасовується» (Євр. 17). Потрібно «залишити те, що позаду», потрібно «прямувати вперед» (Філ. 3.13). Для традиційної релігійності слово «новий» могло мати лише негативне значення – тут офіційний іудаїзм та греко-римське язичництво були єдині. Молоде християнство ввело слово «новий» у визначення свого «завіту» й свого «Писання», вклавши в це слово свої найкращі сподівання, забарвлені пафосом есхатологічного історизму.[19, 20]

Коли релігія «Нового Завіту» й «хороших новин» зіштовхнулась з циклічними концепціями античної думки, вона не могла не оголосити їм війну. По колу людину водить диявол. «Священна історія», керована Богом, розгортається по прямій лінії. Розгортається вона так тому, що має мету. В своїй боротьбі з циклізмом язичницького світоспоглядання, християнство сприйняло від Старого Завіту переживання часу як есхатологічного процесу, напруженого чекання великої події, яка розв’яже історію,– пришестя Месії. Однак, розділяючи старозавітний есхатологізм новозавітне вчення переробило це уявлення й висунуло нове розуміння часу та історії.

По-перше, в християнському світогляді історія абсолютно відокремлюється від поняття вічності, яка в стародавніх світоглядних системах поглинала й підкоряла собі земний час. Вічність не можна виміряти часовими відрізками. Вічність – це атрибут Бога, тоді як час є створеним, має початок і кінець, які обмежують тривалість історії людства. Земний час співвідноситься з вічністю. У вирішальні моменти людська історія немовби «проривається» у вічність завдяки Богу. Християнин намагається перейти з минущої земної юдолі в обитель вічного блаженства обранців Божих.

По-друге, історичний час набуває певної структури, як цілісно, так і якісно розділяючись на дві головні епохи – до народження Христа та після нього. Історія рухається від акту Божого створення до Страшного суду. В центрі історії знаходиться вирішальний сакраментальний факт, який визначає її хід, надає їй нового смислу, наперед вирішує весь наступний її розвиток – народження, смерть та воскресіння Ісуса Христа.

В новозавітній перспективі старозавітна історія є епохою підготовки пришестя Сина Божого: всі факти та події, які описуються в Старому Завіті, несуть в собі «іносказання», реальність якого, а не лише зовнішня форма, ще має виявитись. Саме про Старий Завіт слід сказати, що його символи є пророцькими символами, провіщеннями, передбаченнями, прототипами, й одночасно приготуваннями. «Новий Завіт був схований в Старому, Старий зараз розкривається в Новому»[20], – говорить відома богословська аксіома. Таким чином, історія Старого Завіту являє собою історію провіденційного приготування людства до Боговтілення, коли настане «повнота часів».

З актом воплочення Сина Божого, час набуває особливої подвійності. «Строки» близькі чи вже «виповнились», час досяг «повноти», «настали останні часи» чи «кінець віків», – Царство Боже вже існує, але разом з тим час ще не завершився й Царство Боже залишається для людей кінцевою метою, до досягнення якої вони повинні прямувати.

Подальша історія людства – це результат воплочення та страстей Христових. Історія людського роду напередвизначена цією унікальною божественною подією, яка надає духовної єдності всьому історичному процесу. Тому Новий Завіт, який описує воплочення Слова та гарантує остаточну реалізацію Божого промислу в майбутньому (кінцеве встановлення Царства Божого), ніколи не застаріє. Він за своїм визначенням є Завітом Новим, Завітом останнім.[21] Тому, на відміну від Старого Завіту, його слід розуміти в його ж власному світлі.

Християнське розуміння історії в світлі Нового Завіту є переважно унітарним. Нове усвідомлення часу спирається на три визначені моменти – початок, кульмінацію (центр) і завершення життя роду людського (кінець). Ці початок, центр та кінець, при всій своїй історичності, не лише не обмежуються рамками часу, але й долають їх. Адже, вони є проявами безпосередньої діяльності Бога, Того, «Який є, був і гряде», Якому підкоряється весь історичний процес.

Історія в християнстві має драматичний характер. Початок історичної драми людства – перший помилковий вчинок людини, гріхопадіння Адама, змістом якого є непослух, повстання проти Бога, що походить з гордині людини, яка бажає стати Богом. Наслідком і покаранням за первородний гріх було вигнання людей з Раю в світ страждань та смерті. В особі Адама все людство згрішило, з Адамом гріх чи зло ввійшли в людську історію, потягнувши за собою шлейф згубних наслідків. З того часу земне життя людини – це арена боротьби між добром і злом. Ця боротьба розгортається не між безособовими космічними силами. Добро і зло мають цілком особистісний статус, відповідно втілюючись в Бозі та сатані. З іншого боку вони як доброчинності та страсті коріняться в самій людині.

Для перемоги добра в душі та в історії необхідна добра воля людини. Але людина не може виправдатись, не може врятуватись виключно своїми власними силами чи будь якою іншою природною силою. Для цього є конче необхідною допомога Самого Бога, Творця людини. Ця допомога була надана людині Христом, який прийшов з волі Свого Отця врятувати Своє створіння.

Засновником християнської Церкви вважається Бог, Який через Свою любов до створіння, став людиною, не припинивши бути Богом. В Своєму воплоченні Бог розкриває Свою природу. В Боговтіленні Він «принижує» Себе, ставши одним з людей в їх людській трагедії. Він добровільно приймає на Себе страждання за гріхи людей, фізичну біль передсмертних мук і глибоку духовну скорботу. Дійсний смисл історії – Христос розіп’ятий.

Подія життя Христового, яка змінила весь хід людської історії, сталася немовби підспудно, була не помічена істориками й філософами. В цьому великий парадокс Євангелія. Тому апостол Павло, не заперечуючи цінність раціонального пізнання історії, стверджував таємничий і трансцендентний характер істинного знання – «сховану Премудрість, яку Бог благоволив показати світу для нашої слави й якої не знає жоден із володарів цього світу» (1Кор. 2.7-8). Підхід до розгляду історичної дійсності з точки зору вічності, а історичних подій – в світлі Божого Одкровення, зрештою до революційного переосмислення історичних цінностей та поглядів.

Саме тому християнська історія з необхідністю має апокаліптичну спрямованість. В Одкровенні св. Іоанна Богослова, в євангельських промовах Ісуса Христа, в писаннях Його апостолів ми знаходимо свідоцтво про загальну трагедію та кінець цього світу й людської історії, про воздаяння, яке слідує в кінці земного існування людини. В завершення часів стануться події вже наперед вирішені й необоротні, події, які вирішать, звільнять і розкриють смисл історії. Кінець часів є вичерпаністю всього створеного в часі, вичерпаністю історії. Страшний суд – це пришестя Царства Божого в усій його повноті.

Історія прямує від створення до падіння, від завіту, як тимчасового альянсу, до очікування Месії, від явлення Христа та Його Нового Завіту до останнього судного дня. Царство Боже вже введене з Христом у світ, проте повністю буде реалізоване лише в кінці часів.

Християнська історіософія є співмірною з часом життя людства й всього сущого. Вона охоплює все життя людства й завершується лише з кінцем цього світу й земного існування людини. Час стає лінійним і неповторним. Новозавітна часова орієнтація відрізняється як від античної орієнтації на одне лише минуле, так і від месіанської, профетичної націленості на майбутнє іудео-старозавітної концепції часу, – християнське розуміння часу надає значення як минулому, оскільки новозавітна драма вже здійснилась, так і майбутньому, з яким має прийти воздаяння. Саме наявність цих базових точок в часі з надзвичайною силою «розпрямляє» його, «розтягує» в лінію й разом з тим створює напружений зв’язок часів, надає історії стрункого та єдино можливого (в рамках цього світогляду) іманентного плану її розгортання.

Для з’ясування того, яким є християнське вирішення проблеми відношення між всезагальним змістом історії та конкретними й багатоманітними історичними явищами, визначити характер відношення між минулим, теперішнім і майбутнім, доцільно зосередити увагу на розгляді питання загально-процесуальної форми чи «фігури» протікання історії в Біблії.

Це питання й досі не має однозначного вирішення в сучасній біблійній науці. Так ряд дослідників[22,23,24], які намагаються применшити унікальність давньоєврейського історичного погляду порівняно з іншими стародавніми культурами, вважають, що в старозавітній моделі світу домінує циклічне сприйняття часу та історії. Рене Бертло колись писав в зв’язку з цим: «В есхатологічних і вже апокаліптичних пророцтвах, якими завершуються Пророки, кінець світу включає в себе його виникнення, повернення райських благ, плодів саду Божого. Відмітимо, що це походить з тої ж ідеї циклічності соціальної та моральної, яка пов’язана з великими астрономічними й біологічними циклами, великими Роками життя світу, як в Халдеї, так і в Китаї. Однак тільки в іудейській апокаліптиці цикл зупиняється, раз і назавжди досягнувши свого витоку».[25] Інші дослідники[26,64-65] підкреслюють лінійну спрямованість часу та історії. На їх думку орієнтація на лінійне осмислення часу та історії прослідковується в біблійній періодизації історії за патріархами, яка являє собою вичленення певних часових відрізків з часового потоку. Це так звана «біографічна» хронологія, тобто генеологічно-хронологічна конструкція від створення світу й людини до сьогодення. Не можна також відкидати концепцію спіралевидної спрямованості біблійного часу, що складається з ряду розімкнутих витків, кінець і початок яких відзначаються завітами, що змінюють один одного, кожен з яких охоплює більш вузьке коло людей ніж попередній. Витками спіралі в моделі світу біблійного історіописання виступають: 1) створення Богом світу і людини, її життя в саду Едем і вигнання звідти; розмноження й розбещення людського роду, рішення Яхве про його винищення потопом; 2) завіт між Яхве та Ноєм, який був врятований під час потопу; згідно цього завіту, Бог обіцяє збереження «всякої плоті» всього людства; 3) новий завіт між Яхве та Авраамом охоплює лише частину людства, нащадків Авраама, а по відношенню до інших людей продовжує діяти попередній завіт; 4) завіт між Яхве та Мойсеєм стосується лише дванадцятиколінного ізраїльського народу, але не відміняє попередніх завітів; 5) завіт між Яхве та Давидом, який передбачає довге правління «дому Давидовому»; 6) останній в старозавітній історії виток спіралі – завіт між Яхве та єрусалимською громадсько-храмовою спільнотою, цей виток є відкритим у майбутнє; 7) останній і вічно Новий Завіт між Богом Отцем через Христа у Дусі Святому та всім людством. Якщо врахувати наростаючу від витка до витка лінійність часу в межах витків, то можна цілком погодитися з думкою М. Д. Ахундова про те, що в осмисленні життя людства відбувається «розкручення спіралі часу в лінійну конструкцію (так з’являється історія!)».[27, 63]

Таким чином, в Святому Письмі знаходяться підстави для двох найбільш розповсюджених у філософії історії моделей історичного процесу, які паралельно співіснують та взаємодоповнюють одна одну. Тому не можна вбачати в біблійних творах наявності лише однієї моделі історичного часу. На наш погляд, ці дві концепції є результатами одного розуміння історії, яка розглядається з різних позицій. Оскільки час в християнстві відокремлюється від вічності, то при розгляді відрізків земної історії він розгортається перед людиною у вигляді лінійної послідовності. Проте та ж сама земна історія, взята в цілому, в рамках, що визначаються створенням світу та завершенням його існування, являє собою єдиний завершений цикл: людина і світ повертаються до Творця, час повертається до єдності з вічністю. Таким чином, лінійний і циклічний рухи поєднується в християнському сприйнятті часового руху.

Проте, підкреслимо більше місце лінійної спрямованості в християнських історичних спогляданнях. Саме тому поетика Біблії – це поетика притчі, яка не залишає місця нічому схожому на еллінську пластичність. Природа й речі мають згадуватись лише за ходом дії й у зв’язку зі смислом дії, ніколи не стаючи об’єктами самоцінного описання, яке виражає безкорисливо-відсторонену радість очей. Люди представленні не як об’єкти спостереження художника, але як суб’єкти вибору й дії. Саме людина та її доля є предметом Біблії.

Християнин усвідомлює себе учасником всесвітньо-історичної драми, в ході якої вирішується доля світу й доля його індивідуальної душі. Більше того, людина є відповідальною перед Богом за хід її особистого життя та історії всього світу. Тобто внутрішній світ духовного розвитку людини розуміється як динамічний елемент в історії і як реальна сила, яка перетворює світ.

Використовуючи старозавітний профетичний погляд на історію, християнство надає йому універсального характеру. Божественна подія, яка змінила хід історії, зруйнувала мур між іудеями та іншими народами, й дві відокремлені частини людства з’єднались у Христі – наріжному камені нового світового устрою.

Християнське відношення до секулярної світської історії було аналогічним відношенню пророків. Римська імперія – спадкоємиця старозавітних світових імперій, як Вавилон чи Персія. Проте, тепер весь світ, так само як і обраний народ, провіденційно направляється до загальної духовної мети. Ця мета більше не розуміється як відродження державності Ізраїлю чи зібрання всіх вигнаних зі Святої Землі. Це є об’єднання всіх духовно живих елементів людства в нову духовну спільноту, ім’я якій – Церква.

Стародавні греки жили в просторі полісу й для полісу, лише в ньому уявляючи себе. Знищення полісу зробило грецького філософа індивідуалістом, який зневірився знайти новий тип спільноти. Християни за своїм сутнісним змістом не належать як до політичних спільнот, так і ні до будь-яких інших земних форм життя. Він живе в Церкві, в горизонтальному і вертикальному вимірах одночасно. Живучи в цьому світі, він живе не заради нього; природно себе проявляючи, він має корені понадприродні, в цьому сенсі, неприродні. Християнин в Церкві Христа живе в благодаті та благодаттю Христа. Таке розуміння смислу життя віруючого яскраво ілюструє євангельський образ виноградної лози (Ів. 15.1-15).

Християнська доктрина про воплочення – це не просто теофанія (одкровення Бога людині (богоявлення)), але нове створіння. В світ вводиться новий духовний принцип, який поступово впливає на людську природу й трансформує її в дещо принципово нове. Мета історії вбачається в повній реалізації нового людства, спільноти віруючих, християнської Церкви. Церква – це містичне «Тіло Христове», Царство Боже на землі й інститут, який продовжує безперервно діяти через розквіт і падіння царств, зміну соціальних систем. В цих умовах Церква залишається хранителькою таємниці історії. Таким чином, історія має радикально еклезіологічний вимір і сенс.

Ще раз відмітимо найбільш істотні аспекти християнської віри, які з необхідністю призводять до історизації свідомісті людини.

Перш за все, це сам факт історичності явлення Ісуса Христа. Богоодкровення в Ісусі Христі – це історичне одкровення в тому сенсі, що воно було явлене в історичному часі та в образі, якому належать всі моменти «випадкового» в метафізичному сенсі й індивідуально-людського історичного існування.

По-друге, поява Ісуса Христа завдяки своїй абсолютній актуальності поділяє час на період до Його явлення, період Його перебування на землі й наступний період до Його другого пришестя, про який невідомо, скільки він буде тривати і яким йому суджено бути. Християнська віра співвідноситься з подією явлення Христа в модусі згадування, оскільки майже все існування християнства – це не існування в модусі конкретної одночасності з цією подією. Це також передбачає інтенсивне усвідомлення історичності часу, тобто усвідомлення історичної відмінності між різними часами. Окрім цього, Боговтілення обумовлює інтенсивну увагу до історичної дискретності подій.

По-третє, християнська віра має радикально есхатологічний характер. Есхатологічна спрямованість віри, її есхатологічна напруженість також з необхідністю історизують християнську свідомість. Адже, есхатологічність християнського переживання часу укорінена в цілком конкретній минулій події – події явлення Ісуса Христа. Есхатологічне майбутнє Царства Божого, передбачення цього Царства як теперішнього, що гряде, необхідно співвідносячись з подією Богоодкровення в минулому, вибудовує часовість, подійність родового життя людства та життя всього створіння в історичну протяжність від минулого через теперішнє до майбутнього.

Нарешті, християнство закладає нове розуміння історичності кожного індивідуального життя. Адже, буття кожної людини розуміється як особиста історія, як історія відношення між Богом і людською особистістю. Індивідуальна людська історія так чи інакше відображає універсальну історію відношення між Богом і створінням в цілому. Відповідно християнство передбачає індивідуально-історичне розуміння людиною свого життя, як чогось абсолютно-унікального за цінністю й змістом.

Християнська історична свідомість за своєю суттю є свідомістю смислоісторичною. Всесвітня історія, спрямовувана Богом, і індивідуальне життя з її динамічним драматизмом – це сфери реалізації смислів, які розгортаються та втілюються в часі. Християнство розглядає як родове, так і індивідуальне людське життя як драму відношення людини з Богом, яка розгортається в якісно диференційованому часі й сповнена всеосяжного вищого смислу.

Таким чином, християнська історіософія є багатоаспектним і синтетичним осягненням людського життя в його діалектичному зв’язку з сакральним та профанним світами. Як така вона протистоїть не лише минулим, але й сучасним історіософським теоріям, як то новочасовому прогресизму та постмодерному аісторизму.

Людина Нового часу почала розглядати людство в цілому, а потім і світ в цілому, як на такий, що розвивається від нижчих станів до вищих, від менш до більш досконалих. Ніде окрім культури Нового часу ідея прогресу не набуває настільки універсального статусу. Ніде вона не стає радикально міфологічною реальністю, мрією та маренням людської душі.

Коли ренесансне самообожнення людини не виправдалось ані практично, ані теоретично, людина усвідомила свою неспівмірність з безкінечністю Всесвіту і разом з тим центральність в ньому. В цій ситуації вона не в змозі була вічно відчувати свою недосконалість та загубленість. Центральне положення та майже безкінечна малість людини в світі утворили суперечність, яку вона намагалася вирішити через абсолютизацію ідеї прогресу.

Новоєвропейська людина вже не відчуває в собі нічого близького до замаху ренесансного індивіда. Вона співвідносить актуалізацію своїх потенцій не з людиною-індивідом, а з людством, не з індивідуальною біографією, а з цілою епохою. Міф прогресу можливий лише як віра в безкінечне вдосконалення людства, яке ніколи не може завершитись. Ідея прогресу виражає в собі прагнення до безкінечного звеличення людини, що передбачає цілковите унезалежнення від впливу сакрального світу.

Ця ідея є зворотною стороною секуляризації. Вона є результатом примирення замкненого на собі індивіда з ворожою йому безкінечністю Всесвіту, поза всяким зверненням до Бога. Тому віра в прогрес по суті виконує терапевтичну функцію в новочасовій культурі, не даючи їй зосередитись на принциповій невирішеності суперечностей своїх принципів.

Всупереч новочасовій вірі в необхідно прогресивний розвиток людства постмодернізм заперечує ідею універсальної історії. Тут історія осмислюється не як ланцюг об’єктивних фактів, а лише як серію метафор, мовних фікцій. Історія – це переплетення полемічних мовних мозаїк, де критерієм успіху є діяльність, а не істина. Історична об’єктивність заперечується на користь пропагандистського релятивізму.

Для постмодерністів істинне значення історії знаходиться поза межами розуміння. Історія – це лише сукупність різноманітних типів культури, кожна з яких усвідомлюється лише як “маска”, що приховує змову панівних сил заради утвердження своєї влади над пригніченими. Вся історія є віртуальною реальністю, яка одними соціальними силами проектується, а іншими просто пасивно сприймається. Світ, в якому ми живемо запрограмований величезними, безособовими соціальними інститутами.

В такому світі немає жодних абсолютів, істина відносна, стабільність і сенс життя є лише фіктивними поняттями. Реальність – це лише штучна побудова суспільства, процеси історичного розвитку – це лише маски, які приховують деспотичну владу, а індивідуальність та ідентичність – лише ілюзія. Подібно до того, як постмодерністична критика розуму руйнує будь-які основи абсолютної істини, постмодерністичний антигуманізм руйнує людину як таку, нападаючи на особистість і саме поняття індивідуальності.

Таким чином, на противагу новочасовій абсолютизації історії людства як прогресу, постмодернізм, виходячи з заперечення будь-яких абсолютів, відкидає історію як таку. Історія не є процесом розвитку людства, для якого властиві об’єктивність, послідовність, закономірність, структурність, яка передбачає наявність початку, центру, мети, суб’єкта, тих чи інших трансцендентальних сутностей. Історія – це сфера боротьби заради досягнення влади в самому широкому розумінні цього поняття. Для такої історії властиві хаотична перервність, дискретність, ірраціональна випадковість, суб’єктивна анонімність. Все це дає можливість стверджувати, що постмодернізм є радикальним запереченням історії в класичному розумінні цього поняття.

Отже, історіософія з’являється в в античному та давньоєврейському світах ‑ майже одночасно та паралельно. Після антично-грецької концепції індивідуальної історії в рамках гармонійного космосу, антично-римської вселюдської історії в рамках світової імперії та іудейської історії богообраного народу, приходить христоцентричний сотеріологічний історизм Нового Завіту, в протидії якому виникає новочасовий секулярний антропоцентричний прогресизм, безпосереднім результатом якого стає постмодерний історичний нігілізм.

Використана література

1. Вейнберг И.П. Рождение истории.– М., 1993.

2. Лихачов Поэтика древне русской литературы.– М.

3. Гуревич А.Я. Категории средневековой культури. – М., 1984.

4. Аверенцев С.С. Поэтика ранневизантийской литературы.– М., 1971.

5. Тойнби А. Христианское понимание истории (Философия истории. Антология).– М., 1995.

6. Доусон К. Христианский взгляд на историю (Философия истории. Антология.).– М., 1995.

7. Килунов А.Ф. Критика християнської концепції історичного процесу.– К., 1972.

8. Краснов А.В. Критика христианской концепции исторического процесу.– М., 1966.

9. Гараджа В.И. Научная и христианская интерпритация истории.– М., 1980.

10. Н. Бердяев Смысл истории.– М., 1990.

11. Irwin. Theology of Old Testament.– N.Y.,1946.

12. Аверинцев С.С. Греческая «литература» и ближневосточная «словесность»     (Противостояние и встреча двух творческих принципов).– М. 1971.

13. Vaux R. Anwesenheit und Abwesenheit Gottes in der Geschichte nfch dem Alten Testament.– Concilium, 1969.

14. Boer. Biblical and Modern Thinkings.– Hath R. VII.

15. Westermann Ch. Theologie des Alten Testamrnt in Grundzugen.– Gottingen.– B., 1978.

16. Carmina I, XI, 8.

17. Choine J. Introductoin a loi lecture des prophets.– P., 1987.

18. Patrides C.A. The Phoenix and the Laudder. The Rise and Dicline of the Christian Viev of History.– Los Angeles, 1964.

19. Bultmann History and Eshatology in the New Nestament / New Testament Studies I, 1954.

20. Augustin. De Trinitate. 1,3 n.26. (PL 42.885).

21. Augustin. Q. In Heptat., 1.2, q. 73 (PL 34. 623).

22. Brandon S.G.F. Time and Mankind.– L. 1951.

23. Brandon S.G.F. History, Time and Diety.– N Y. 1965.

24. Cairsis G.E. Philosophies of History. Meeting of East and West in Cycle Pattern Theories of History.– N.Y. 1965.

25. Рене Бертло L’astrologie et la pensee de’Asie dans Revue de Netaphysiquue et de morale.– P., 1935.

26. Gross F. M. The Contributions of he Qumran Discoveries to the Study of Biblikal Text. SES, 16, 1966.

27. Ахундов М. Д. Концепции пространства и времени: истоки, эволюция и перспективы.– М. 1982.

28. Сапронов П.А. Культурология: Курс лекций по теории и истории культуры.– СПб.: Союз, 1998.

29. Джин Эдвард Вейз младший. Времена постмодерна.– М., 2002.