День був помірковано спекотний, але все ж, відвідувачі столичного гідропарку, традиційно вишиковувались у численні черги за морозивом та охолодженими напоями. Думки відпочиваючих були приблизно однакові: купити жадану насолоду, покупатись у Дніпрі, позагоряти, залишити декілька десятків гривень на атракціонах і, звичайно, посмакувати, відомий усьому Києву, запашний «гідропарківський» шашлик. Проста схема гармонійно вписувалась у благодушно-розмірений червневий настрій киян та гостей столиці.

Ніхто і не звертав уваги на юнака, котрий самотньо сидів на довгій лавці неподалік декількох точок з морозивом. Морозиво його, здавалось, не цікавило, та і непомітно було, щоб йому було жарко, хоча вдягнений він був у темний костюм. Загалом, його постать зовсім не вписувалась у розважальне призначення дніпровського острову. Хлопчина тримав у руках товсту книгу у чорному переплетенні з невеличким золотистим хрестом на обкладинці. Він раз у раз відкривав її на закладці, щось читав, закривав і якийсь час замислено дивився кудись в далечінь – юнак сидів на лавці і, заразом, був десь далеко. Його очі були дивовижно світлі, на вустах сяяла лагідна посмішка. Хлопець не нав’язувався нікому – навпаки він був радий, що йому не заважають відкривати для себе Творця. Тут, у парку відбувалась найбільша таємниця земного буття – особистісна зустріч людини і Бога.

В ті дев’яності роки, роки загального духовного піднесення, подібні випадки не були рідкістю. Спраглі духовно серця співвітчизників різноманітними шляхами прямували до Отця Небесного, прагнули відкрити Його для себе, дізнатись про те, що саме Він від нас хоче. Тому і Біблія сприймалась, як правило, як доброзичливий, сповнений батьківської опіки лист. Лист, що не має на меті дати вичерпну інструкцію правил поведінки, а вказати напрямок розвитку, пояснити принцип динамічного повернення у забуту Небесну Батьківщину.

Через десятиліття, коли всезагальний докризовий прагматизм двотисячних охопив розум наших громадян, приблизно о тій самій порі літа, у вагон метро увійшов інший герой нашого оповідання. Вдягнений він був просто – по-молодіжному: кросівки, джинси, легка свитинка, а поверх неї невеличка повсякденна сумка через плече. Молода людина повільно жувала жуйку.

Вагон був напівпорожній і молодий чоловік якийсь час оглядав оточуючих, неначе вагаючись у прийнятті рішення. Потім, різким рухом він обернув з-за плеча сумку, та дістав з неї грубу чорну книжечку. Звичним рухом він розгорнув її на другій половині і, швидко гортаючи, знайшов потрібну главу. Добре було видно, що книга густо підкреслена червоним олівцем; все вказувало, що це «настільна» книга. Молодик, продовжуючи працювати щелепами, майже панорамно пробіг декілька покреслених сторінок, помістив книгу назад у сумку і вийшов на черговій зупинці.

Що ж, прочитати хоча б раз у житті Біблію – це вже не даремно прожити життя. А на додаток homo sapiens обереже себе від негативних наслідків, що слідують за неадекватною моральною поведінкою. Принцип юриспруденції – незнання закону не звільняє від відповідальності – якнайкраще спрацьовує на даному етапі Богопізнання. Я не виконую – Ти караєш, я виконую – Ти нагороджуєш. Юридичне ставлення до Біблії до вподоби багатьом. Так просто і все зрозуміло. Дарма, що Господь перетворюється на автомат з напоями: жбурнув одну монету – одержав меншу банку, жбурнув дві – маєш більшу. Бог перестає бути живою особистістю, за образом Котрої створена наша жива особистість.

Розмірковуючи над класифікацією людей у Мойсеєвому п’ятикнижжі, святий Іоанн Златоуст пише, що перед Богом ми можемо бути у якості або раба або наймита або ж сина. Першим двом Бог – не батько. Він володар, працедавець. Він може бути добрим, справедливим, але попри все, чужим. Лише в сина батько один; він близький, він рідний, з ним син має свого роду містичне єднання, яке іноді не потребує слів для порозуміння. Якщо отця немає поряд, а син мусить терміново прийняти рішення то йому необов’язково відкладати справу і чекати появи батька – син знає волю його, знає принцип, яким керується батько і, що саме головне – уповноважений, як нащадок, діяти від його імені. Формалізм тут не діє, у таких взаєминах головне містичне (таємниче особистісне) єднання. Отець написав листа, а ти, як син не тільки прочитав текст, а й відчув, що його бентежить стосовно тебе, з якими почуттями він його писав, що саме спонукало до цього, врешті відчув саме головне – реальне тепло його любові.

Звичайно, не все дається зразу. Апостол Павел до галатів пише, що поки спадкоємець не стане дорослим, то не є кращим аніж раб, хоча потенційно вважається господарем. Християнин мусить від початкової фази прямувати далі, буттєвий розвиток не повинен припинятись. А інакше, досягнувши статусу кмітливого наймита-підлабузника і зупинившись на цьому, є великий шанс почути слова, звернені до ангела Лаодікийської Церкви: «Але оскільки ти теплий, а не гарячий і не холодний, то викину тебе з вуст Моїх».

Біблія – це величний твір, це збірка вселюдського досвіду спілкування з Богом. 77 книг, написаних різними людьми за різних умов давньоєврейською, арамейською, койне, що звіщають про різні події історії космосу, планети, людства – це немало, але… не все.

Улюблений учень Спасителя двічі наголошує у своєму Євангелії, що якби описати усі божественні діяння Іісуса, то увесь світ не вмістив би написаних книг. Слід розуміти, що апостол має на увазі дії Бога-Слова не лише у плоті, але, навіть, якщо зупинити увагу тільки на Новому Заповіті, то проста арифметика зразу знижує наші завищені амбіції відносно святої книги всіх християн підсонячної кулі.

Якщо неквапом, розмірковуючи над цікавими і не вельми зрозумілими словами, прочитати чотири Євангелія, то це займе в нас приблизно 23 години часу. Трохи більше часу займе прочитання інших двадцяти трьох книг Нового Заповіту, хоча це вже не опис життя, промов, чудес Христа, а, швидше, коментарі на їх основі. Тепер давайте порахуємо фактичний час викладу божественного вчення Спасителем. Його проповідь лунала в Палестині понад три роки, тобто понад 24480 годин. Навіть якщо відрахувати тілесні потреби (сон, їжу і т.п.), Його молитви до Отця, то цифра все одно буде вагомою. Як бачимо, Новий Заповіт не містить навіть трьохсотої частини того, що розповідав учням і народу Божественний вчитель. Зрозуміло, що зі Старим Заповітом справа виглядає ще складнішою. Отож, якщо ми сприймаємо істину за категоричним принципом «а де це написано в Біблії», то рано чи пізно доведеться задатись питанням звідки  апостол Іуда взяв відомості про діалог архангела Михаїла  з дияволом, чи про пророцтво Єноха? Звідки апостол Павел почерпнув вчення про ієрархію небес 12 глави другого послання до Коринфян? Адже ми не знайдемо посилання у книгах Біблії, де б також про це розповідалось. Чому іншим богонатхненим мужам не було такого об’явлення? Вони ж бо у головних віроповчальних положеннях одностайні. Відповідь нам дає сам апостол язичників. В кінці другого послання  до Тимофія він просить адресата принести йому книги, переважніше шкіряні, і при цьому ніяк не вказує що це книги Біблії. Ці останні, випускник школи заслуженого равіна, як і всі єврейські хлопчаки, випускники подібних шкіл, повинен був знати, в більшості, на пам'ять. Що він і демонструє у своїх листах, особливо в посланні до Євреїв.

Апостол Павел у справі знання книг взагалі був унікальний. Щоб сперечатись у Афінах, центрі грецької думки, зі стоїками та прибічниками вчення Епікура, треба було бути непогано обізнаним у їх філософії. А даючи настанови Титові, він демонструє знання творів критського поета Епіменіда, котрий жив за 600 років до Христа. Але не завжди і не всім така «позабіблійна» обізнаність потрібна – це правда.

В старозаповітні часи були різні течії толкування «закону та пророків». Садукеї пов’язували їх зміст із земним життям, відкидаючи метафізичне їх підґрунтя як міфологічне. Фарисеї, помірковано сприймали містику, проте спотикались об обрядовість, її формальне тлумачення. Іродіани намагались авторитетом Святого Письма обґрунтувати свої політичні амбіції. Усі ці напрями були квінтесенцією загального середнього рівня носіїв старозаповітної віри. Те, що також містилось у Письмі, але при цьому було малозрозумілим або важко виконуваним, витіснялось за межі ортодоксії. Не обов’язково витіснене було крайністю чи відступництвом. Так ось містичні, але важкі у розумінні (або й небезпечні з точки зору синедріону) вчення «підбирали» закриті «прагностичні» течії, при цьому заперечуючи прямий зв'язок Богопізнання з рівнем моральності адепта. А, навпаки, наголос на суворій обрядовості кожної миті життя був притаманний єсеям та власникам кумранських сувоїв. Апостоли були сучасниками усіх перерахованих течій і в тій чи іншій мірі були ознайомлені з усіма поглядами на 39 + 11 книг Біблії доХристового періоду.

Якщо ми перегорнемо, наприклад, підручник «Сектознавство», то побачимо абсолютно ту ж саму тенденцію (недарма ми належимо до іудео-християнської традиції) в епоху новозаповітну. В нас ось тільки трохи більше проблем з інтелектуально-містичними течіями, котрі з презирством ставляться до обрядовості (храм, піст, іконографія) і заповідей, що містять моральні заборони чи обмеження, та пропагують осягнення божественних сутностей за допомогою напруженого застосування мозкових елементів. Особливо це спостерігається у наш час, який вважається зверхом розумового розвитку людства.

Щоправда вистачало, і вистачає до цих пір, і течій «тілесно-емоційних», на зразок старообрядницьких, для котрих людина – це прилад для точного виконання  богослужбових уставів або інструкцій та усних настанов екстатичних лідерів, а не об’єкт спасіння, задля якого, по великому рахунку, і існує Біблія та богослужіння.

Тілесно-земне розуміння слів Біблії було властиве ще книжникам (мудрецям і богословам) Заповіту Старого. Вони, як добре нам відомо, очікували не Спасителя душ від рабства сатани, а спасителя тіл від узурпації римлян. Знавці божественних книг вкладали в них зовнішній зміст. Тому, наприклад, і увійшов у єврейську практику звичай носіння «тфілін», або з грецької «філактерії», на руці та чолі. Ці невеличкі коробочки містять у собі чотири уривки із книг Вихід та Второзаконня. Зміст усіх чотирьох практично співпадає: « Нехай будуть слова ці, котрі Я заповідаю тобі сьогодні, в серці твоєму і в душі твоїй…і нав’яжеш їх в знак на руку твою, і нехай будуть незворушними перед очами твоїми» [Втор.6:6-8]. Таким чином, очі й руки, реальні й видимі, досить часто рідніші для людського світосприйняття аніж серце та душа – центри зосередження душевного та духовного життя.

В Апокаліпсисі також є відомі уривки про знак на руці та чолі і також, у традиції «тфілін», вони трактуються не як символи фізичної діяльності рук та розумової діяльності голови, а як тілесні видимі ознаки типу сакральних коробочок єврейських ортодоксів або татуювань ув’язнених.

Зовнішнє розуміння слів Біблії, як правило, не свідчить про цю величну книгу як про скарбницю мудрості, а навпаки пропагує її як збірку жорстоких безальтернативних наказів. Оріген, вчитель Церкви третього століття, прочитавши слова Спасителя про різні градації скопців, сам себе оскопив і цим залишив моторошний приклад тілесного сприйняття слів Святого Письма.

Подібних «двозначних» цитат в Біблії, зокрема в Новому Заповіті, вистачає. Для їх правильного розуміння формального знання 66 (або 77) священних книг не завжди достатньо – тут потрібно щось більше. Кожен християнин розуміє, що ненавидіти батьків не є чеснотою, що відрубувати собі руку чи ногу або ж виколювати око не буде справою Благої Звістки, що не називати отцем батька, або духовного отця, м’яко кажучи, не толерантно. Розуміли це й апостоли Христові, котрі особисто чули від Господа заклик не називати собі отця на землі, але це не перешкоджало апостолам Петру та Іоанну перед синедріоном називати Творця «Богом отець наших», а апостолу Павлу звертатись до розлютованого ієрусалимського натовпу «отці і браття». Тому що  слова Спасителя вони розуміли саме у тому змісті, який Він у них вкладав: «Дереву сказали – бо ти отець мій є, і каменю – ти народив мене, і обернули до Мене хребти а не обличчя свої, а під час напасті своєї кажуть – повстань і збав нас » [Ієрем.2:27].

Не завжди, правда, пророк може допомогти у розумінні чергової антиномії: доводиться часто «виходити» за межі Біблії та звертатись до пізнішого досвіду богонатхнених мужів – до Церковного передання, творів святих отців. Святий Афанасій Великий, окрім загальноприйнятих біблейських книг, радить початківцям читати Апостольську настанову(дідах) та Псалтир. Початківцям – тому що для них тонкощі в уяві про Бога ще не важливі. Для цього святого мужа критерієм прочитання віроповчальних текстів є: «зі сказаного насамперед розуміти вірний зміст цих висловів і не спокушуватись подібно христоборним аріанам ».

По-перше, у Святому Письмі слід вбачати не країну з пильно стереженими кордонами, за межі якої ні в якому разі не можна виходити, а шлях («Я є Шлях, і Істина, і Життя»), яким треба прямувати до Царства Божого, постійно розвиваючись духовно і, з позицій цього динамічного шляху, давати оцінку різноманітним доктринам та будь-яким процесам життя .

По-друге, не ставитись до Біблії формально-схоластично, як до процесуального кодексу, а розуміти її як принцип віри та поведінки, який навіть без слів, згідно з християнським духом, вкаже, що курити, вживати наркотики, порушувати правила дорожнього руху, та ламати комп’ютерні програми – це також порушення Божих постанов.

І наостанок, пам’ятати про те, що людська особистість – це не окремо душа та окремо тіло, а складне поєднання як психічних, так і тілесних процесів, котре має величну назву «сє чєловєк» і тому відхил до тілесності принижує так необхідний для спасіння містичний досвід благого даяння Бога, а поворот до спіритуалізму нівечить здійснений Спасом факт обожнення не тільки душі а і тіла.

У своєму другому посланні апостол Петро пише: «І маємо найдостовірніше пророче слово; звертаючись до нього, як до світильника, що сяє у темному місці, ви добре чините, доки  не почне розвиднятися день і не засяє зірниця у серцях ваших,..». З кожним новим прочитанням книг Біблії до серця доходять нові слова, нові змісти, на які раніше не зверталась увага. Вони не сприймались, тому що гріховна людська природа не здатна за раз умістити повноту божественного послання. Ось так, поступово, укладається мозаїка загального змісту і зірниця Богопізнання осяює серця наші.

Схід – річ вишукана, і, щоб у ній розібратись, потрібно для себе, з великим терпінням та наполегливістю, розв’язати не один вузол першопоглядної незрозумілості біблійних слів. А розрубати, як Македонський, мечем раціоналізму вузол царя Фрігії Гордія – сумнівний метод по відношенню до священної книги, написаної представниками «умоглядної» східної традиції. Олександр не став володарем Азії (вірніше, був ним короткочасно), тому що, згідно з умовою повір’я,  вузол треба було все ж розв’язати, і також не стане панувати над змістом Біблії той, хто земними розумовими категоріями намагається її осягнути. Мабуть, саме до таких самовпевнених  сміливців апостол Яків і звертав свою пораду: з вірою, безсумнівно, просити в Бога премудрості.